Герой України, ветеран війни та агропідприємець Дмитро Куценко — про мотивацію займатися бізнесом, страхи і перепони на шляху ветеранів-бізнесменів та віру у власні сили.
Дмитро Куценко заледве може знайти вільну хвилину для розмови: у нього великий черешневий сад, допомога дружині, яка працює у сфері торгівлі, громадська активність, а віднедавна ще і навчання в університеті. Дмитро каже, що для реалізації його планів йому потрібна вища освіта.
Дмитро Куценко — військовий, молодший сержант, Герой України. Він відзначився своєю мужністю в складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
У березні 2023 року під час запеклих боїв за місто Бахмут, Донецької області, Дмитро потрапив під авіаудар, який завалив багатоповерхівку, де він знаходився разом з побратимами. Після 33 годин під завалами, де 10 його товаришів загинули, Дмитра вдалося врятувати, проте він втратив обидві ноги внаслідок отриманих травм.
Після звільнення з лав Збройних Сил України Дмитро не здався. Повернувся до мирного життя та відновив родинну справу — садівництво, яким займався разом із сім’єю з 2015 року. Офіційно зареєструвати бізнес та наважитися на масштабування саду його спонукала перемога в конкурсі бізнес-грантів для ветеранів від DVV International в Україні.
— Я не хотів легалізовуватись ще 2-3 роки. Бо це податки, обов’язки, звітність. Та і, чесно кажучи, я не дуже вірив у ці всі виграші, а просити я не люблю, — розповідає Дмитро і каже, що його таки переконали подати документи на конкурс і він виграв, купив трактор і тепер будує плани на кілька років уперед. — Цього року, щоправда, були проблеми: у червні мороз вдарив по молодих саджанцях, а зі старих дерев не було особливого результату. І це, звісно, вплинуло на врожай. Також черешня у мене посаджена в різних місцях, що ускладнює логістику.
Наприклад, у мене є сад у селі Дмитрівка, в селі Чкалово і ще один ближче до Нікополя. До одного саду їду 22 км, до іншого — 15 км. І це все ускладнює догляд. Збір врожаю потребує багато часу та витрат на транспорт. Крім того, молоді дерева були сильно пошкоджені морозами, а старі не дали очікуваного врожаю. В цьому році з черешнею ми були фактично в мінусі, але на наступний рік планую, що все буде краще.
— А чому саме черешня? Як ви прийшли до такого рішення?
— Почав садівництво у 2015 році. Спочатку пробували вирощувати картоплю, але в нашому регіоні вона погано росте. Тож спробували черешню — наче пішло, але на початку робили багато помилок. Наприклад, перший сад посадили біля балки, а біля балки не можна садити, бо мороз тягне. Тепер деякі ряди там взагалі не дають врожаю — доведеться викорчовувати. Таких історій я можу пригадати безліч. Ось цього року не запилилось у нас декілька сортів. Я ті ягоди возив до агронома, він мені пояснював що і як робити і я планую, що на наступний рік уже буду штучно запилювати ці сорти, аби вийти на якийсь рівень врожайності.
Тобто, на наступний рік ми вже можемо очікувати на ринках України черешні від Дмитра Куценка?
— Так, на наступний рік планую збирати приблизно 4 тонни. Це вже серйозний об’єм, який можна продавати оптовикам чи навіть самим вивозити на ринок. Зараз оптовики в Нікополі через ситуацію з обстрілами і війною пропонують 25-30 гривень. Це взагалі не вигідно і, фактично, ми вийдемо в мінус. Тому, якщо матимемо можливість самим реалізовувати, то отримаємо кращу рентабельність.
— Ви сказали, що не планували легалізовуватися. Не шкодуєте що пішли на цей крок?
— Так, не хотів легалізовуватись ще 2-3 роки. Бо це податки, обов’язки. Але грант дозволив закупити техніку, яка зараз дуже допомагає. Наприклад, трактор, який значно полегшує обробку садів. Я вже давно планував його придбати, але завжди бракувало коштів. Трактор економить час і гроші, бо я можу обробляти сад самостійно. Але є один нюанс — у мене немає посвідчення тракториста, і за законодавством України я його не можу отримати, бо я інвалід. Звертався в аграрний технікум, а мені кажуть: "Немає такої можливості для інвалідів отримати права на трактор". Ось така ситуація. Я думав, тут так само, як з машиною. Але ми трохи як держава відстаємо в цьому плані.
— Знаєте, ніколи не замислювалася над цим. Тут точно потрібне рішення на законодавчому рівні. А як щодо вашого бачення на майбутнє? Чи плануєте масштабувати бізнес?
— Так, думаю розширюватися. Зараз є можливість обробляти більше землі. Тепер із технікою легше, але потрібно придбати нові ділянки. Але в нашому регіоні землі мало, і вона дуже дорога. Наприклад, раніше гектар можна було купити за 2-2,5 тисячі доларів, а тепер просять 3-4 тисячі. І земля не завжди хороша, часто вона далеко в степу, і добиратися туди складно.
У нас багато людей під час війни інвестують у землю, щоб їхні гроші не знецінилися. Ціни ростуть, а за такі гроші не вигідно купувати землю. Плюс були проблеми з виплатами від держави. Дерева бажано садити восени, але я вже не встигаю, тому буду чекати.
— Ви сказали, що легалізація все-таки принесла свої переваги?
— Так, тепер я маю змогу планувати більш серйозне масштабування. Можна купувати техніку, є більша підтримка від різних фондів. А раніше не міг навіть розраховувати на таку допомогу. Іноді здається, що ці всі гранти — лотерея, але я спробував, і воно спрацювало. Хлопці мене підтримали, сказали: "Давай, пробуй". Я думав: може, є люди, яким це більше потрібно, бо я ж не те, що сидів без роботи. Але, треба чесно сказати, ентузіазм у нас, розумієте, державою зароджується. Я б і не масштабувався, якби мене забезпечували нормальним соціальним пакетом і виплатами.
Без питань, я б сидів удома, їздив на моря, в санаторії, відпочивав і не хвилювався б про завтрашній день. Але держава сьогодні платить, завтра — ні, а післязавтра не буде за що людям пенсії платити. Тому доводиться розраховувати лише на себе. Як би там не було, я намагаюся реалізувати якусь продукцію, щоб щось заробити і не бути тягарем для сім'ї.
У мене є друг, який живе в Німеччині. Він запрошував мене багато разів, але якщо я не спеціаліст, то нащо я там потрібен? Умови там насправді непогані. Він розповідав про багато цікавих можливостей, які там є, але все ж таки я хочу працювати тут, вдома.
Пам'ятаю свої юні роки, коли йшов кар'єрними сходинками. Тоді думав, що все складно, щось нереальне, але потім розумієш, що нічого складного немає. Якщо хочеш чогось навчитися — просто цікався та вчись. Головне — мати бажання. Не можна просто говорити: "Якби я хотів, я був би космонавтом". Є реалії: бери й роби. Якщо хочеш змінювати Україну, починай із себе. Ніхто за тебе не прийде й не змінить нічого.
— Ваша віра і впевненість просто феноменальна. А що б ви порадили ветеранам, які мають ідею але бояться чи мають сумніви?
— Багато людей бояться брати відповідальність на себе. І це не тільки про ветеранів. Люди думають: "Там якісь кредити, зобов'язання, якось не по собі". Але насправді все не так страшно. Звісно, є обов’язки, але не такі вже й критичні. У нас у країні не так багато можливостей для розвитку малого бізнесу, тому якщо є шанс — треба пробувати. Усе можна подолати. Головне — бажання і віра у свої сили.
Колись я читав цілу статтю про те, що таке героїзм. Там розглядали, як це проявлялося під час Другої світової війни. Виявляється, героїзм — це не більше, ніж психологічний стан людини у певній ситуації. І можу сказати з власного досвіду, адже я довго воював: якщо підрозділ психологічно подавлений, то, яким би професіоналом він не був, завдання виконати якісно не зможе. А якщо бійці мають впевненість, підтримку і відчувають себе захищеними, тоді навіть нереальні задачі стають реальними.
Тут усе залежить від самої людини. У людей є страх, що їх можуть вигнати з дому, хоча вони просто неосвічені в цих питаннях.
Насправді, навіть якщо виникають якісь податкові проблеми — неправильно заповнені документи чи щось не так із платежами — це все можна виправити. Ніхто нікого не буде саджати в тюрму. У гіршому випадку — штраф, але це не критично. Ніхто не буде забирати мільйони. Але люди цього бояться. Коли їм телефонують з податкової, то вони починають панікувати, у них мандраж у голосі. Багато хто просто закривається, плаче, припиняє справу. Не кожен здатен адекватно приймати такі ситуації.
— А який у вас досвід із державними органами?
— Із податковою усе просто: наймаєш бухгалтера і працюєш. Ніяких проблем. Дотримуєшся термінів. Так, там колись потрібно підписати документи, подати звіт. Є певні обов’язки, але не критично.
Але я ще б хотів, щоб співпраця на рівні ТЦК (територіальних центрів комплектування) була організована краще. У нас цього майже немає. Уявіть, якби в ТЦК був окремий представник, відповідальний за співпрацю з усіма ветеранськими організаціями та спілками. Це був би інший результат. Люди б розуміли, що їх підтримують, і знали б, куди звертатися. У нас зараз це працює так: самі ветерани шукають інформацію через знайомих, родичів чи друзів.
Я, наприклад, тільки нещодавно дізнався, що багато проєктів для ветеранів існують уже давно. Хоча я воюю з 2014 року і з 2017 по 2019 рік був удома, але ніколи не чув про жоден із них. Мені жодна організація нічого не запропонувала — ні в міськраді, ні в інших установах. Хоча там цілі відділи, які працюють саме для цього. Потім з'ясовується, що цих програм багато. Чому про ці можливості не повідомили мені?
Виходить, що люди просто не знають, що робити після звільнення, бо їм ніхто нічого не пояснює, хоча програми існують і діють.
— Про цю проблему відсутності координації говорять багато ветеранів, але рішення точно має бути. Ви згадали про те, що почали навчання в університеті. Можливо, ви плануєте змінювати цю ситуацію?
— Фактично, мені освіта зараз вже взагалі не потрібна. У нас із сім'єю є дві власні справи, і, здається, починаємо нормально заробляти. Соціальний пакет у мене хороший, досвід. Мене запрошували працювати в сільраду — мовляв, сидів би собі тихо, отримував би зарплату, і все. Були навіть пропозиції формально "працювати", але фактично сидіти вдома і просто ставити галочки в документах, щоб бути "на папері". Але це не те, чого я хочу.
Для мене важливо мати чітку мету і бути фінансово незалежним, якщо розглядати керівні посади. Тоді ти працюєш не заради заробітної плати, а тому, що маєш інші пріоритети: особисті амбіції, ідеологічні переконання, погляди. Це надихає, і ти розумієш, що ще можеш щось змінити.
Боротьба — це не просто можливість змін, це наш обов’язок. Ми не для того воювали, щоб усе залишилося, як було раніше. Ми повинні діяти, а не просто спостерігати.